pear_pani

Ты - капучино.

На тебе красивая вкусная пенка, за нее тебя и любят. За нее тебя и покупают, за нее тебя и узнают. Что под ней находится знают немногие - то есть, конечно, кофе, но какой?.. В кафе это всегда большая загадка. В людях - тоже. sir_archet http://infiction.ru

Пройти тест

 

 

Сегодня искала какой-то фильм для просмотра, ничего по заголовкам подходящего не нашла, и сделала как делаю обычно в таких ситуациях - включила фильм который находится в списке моих излюбленных и вечно интересных фильмов, выбрала "Вам письмо".
Мне кажется сколько бы мне ни было лет, как часто я бы его не смотрела - он мне никогда не надоест. Каждый раз когда я его смотрю я нахожу для себя что-то новое. Сегодня, например, заметила что именно после просмотра "Вам письмо" я начала читать, теперь мною любимую книгу "Гордость и предубеждение". Я люблю всё что есть в этом кино -

• Мег Райан
• Тома Хэнкс
• то, во что они одет
• то что они каждое утро по пути на работу заходят в Старбакс - "Такие заведения, как кафе Старбакс, существуют лишь для того, чтобы люди, не способные принимать решения, могли принять целых шесть и затем взять чашечку кофе: маленькую, большую, с кофеином, без кофеина, со сливками или обезжиренным молоком и так далее. То есть, люди, незнающие, что они делают на этой земле, могут лишь за три доллара не только купить себе кофе, но и почувствовать собственную индивидуальность. Большую! Без кофеина! Каппучино!"(с)
• люблю музыку которая сопроваждает фильм - великолепная музыка, слыша которую ты чувствуешь, как поет сам Нью Йорк
• прическу главной героини
• лабрадора главного героя - Бринкли
• то что, они букеты запаковывают в бумажные свёртки 

• Нью-Йорк
• и этот список я могу продолжать бесконечно...
  

Я знаю почти все фразы из этого фильма наизусть.
После просмотра этого фильма я каждый раз вспоминаю и понимаю, что все-таки все в нашей жизни не случайно, где найдешь — не знаешь, жизнь прекрасна, и надо всегда идти вперед, но не забывать смотреть вокруг.

3 дні потому випав перший сніг, і відразу мій настрій перетворився на передноворічний, сніг вже розтанув, але настрій залишився, а ще мій "кузін" розповів що в Лондоні вже все світиться, на полицях супермаркетів новорічні подаруночки, тобто місто вже майже поринуло у свято. І так захотілось такого ж  самого настрою, а тут ще цей карантин, цей грип, нікому непотрібний...

А я все одно вже почала роздумувати де буду відмічати це свято. І в тому році цю святкову ніч я була зі своїми одногрупниками, і не скажу що було погано, було навіть дуже весело, але щось все одно не те. Може це тому що раніше я завжи святкувала НР зі своїм братиком, з його батьками, з моїми батьками, з бабусею та дідусем, і це була наша своєрідна сімейна традиція. Кожний НР мій батько переодягався у Діда Мороза і коли приходив, мій брат одразу біг йому на зустріч і вже починав розповідати вірші, а я ховалася у шафі і поки бабуся не витягала мене звідти я не виходила. А коли підходила до Діда Мороза (тата) я настільки вірила що він справжній, що мені він здавався дуууже високим, здоровим, і від нього навіть віяло холодом - ось що значить віра.

А нещодавно мій друг сказав - "я мабуть старішаю, бо починаю думати, як мої батьки. Я ніколи раніше не розумів, коли вони відмічали ДР чи НР в колі родини, мені здавалося що повинна була бути велика компанія, а зараз я сам такий же, і все більш притримуюсь думки що НР це саме родинне свято..."
щось вже дуже рано ми з ним почали старішати.. 

Сьогодні вранці подзвонила моя двоюрідна сестричка, розмовляли з нею майже 3 години і тема нашої розмови було - наше спільне дитинство в селі Петро-Михайлівка у бабусі з дідусем. Згадували як кожного літа приїздили до села і з міських файних дівчат перетворювались на  замурзаних і брудних мешканок колгоспу. Кожного вечора ми з сільскою пацанвою ганяли на вєліках - вєлік у моєї сестрички був новий модний гарний, привезений з міста, а ось у мене його не було і я їздила на вєліку дідуся... а то був нє вєлік, а щось "чудове" - весь іржавий, в павутинні, з величезною рамою, замість шкіри на сидушці був старий дідусевий кашкет , ще й  великий важкий дерев'яний ящик на багажнику, який приліпив туди дідусь (типу вдосконалений багажник), тож на селі була я сама модна. Для нас дід Жора робив гойдалку прямісінько перед хатою, і ні в якому разі не можна було дуже гойдатися бо гойдалка билася об стіну.
Після дзвінка сестри подзвонив братєц з Лондону. З ним теж пригадували дитинство але вже у іншої бабусі, яка живе у місті. Згадували зими, бо раніше вони були зовсім інші, чи то ми просто були малими і нам здавалося, що снігу так багато. На подвір'я виходила дітвора зі всього будинку. У нас з Ілюхою були однакові дуті костюми та однакові чоботи, розрізняли нас тільки по шапкам, бо в мене шапка була з великим рожевим помпоном. Так що зранку виходили ми гуляти охайними діточками, але до обіду, будуючи халабуди, і потім обкидуючись сніжками з цих халабуд ми приходили додому наскрізь мокрі, і щоб скоріш піти гуляти далі - сідали коло батареї, засовували туди ноги і сушили гамаші, але інший одяг був увесь мокрий, тому приходилось натягувати на себе щось старе, мале і страшне, але це нас зовсім не засмучувало, бо попереду були друзі, халабуди, сніг... дитинство...і після цих розмов так закортіло стати ще хоч на хвилиночку маленькою

Дитині дають зефір і кажуть: ти можеш з'їсти його зараз, або якщо протримаєшся, не з'ївши протягом 15-20хв. ми дамо тобі ще один... Дитяча поведінка  в ці хвилина просто неповторна:)